Катерина Толокольнікова, http://gorih.com.ua

З Андрієм Білоусом – режисером Київського державного академічного театру драми та комедії на лівому березі Дніпра та водночас керівником власної театральної майстерні, суворим, але улюбленим викладачем студентів-акторів Національного університету театру, кіно і телебачення ім. І. К. Карпенка-Карого ми поговорили про камерну виставу «Щастя», його ставлення до нагород та бачення сучасного театру.

Про «Щастя»:

Я довгий час шукав можливість попрацювати з Катериною Кістень – це одна з найяскравіших, найталановитіших актрис сучасної української сцени. Ми разом вчилися і першу свою виставу я поставив саме з нею. Крім того, я давно хотів запросити в свою виставу Бориса Орлова, з яким я співпрацював як з художником у понад 10-ти постановках. Хтось підкинув ідею поставити повість Платонова «Ріка Потудань». В ній усе зійшлося: там була роль і для нього, і для неї, і цікавий матеріал для мене як для режисера. 

До цього я ніколи не працював з прозою Платонова, його своєрідною мовою. Зазвичай якраз режисер робить інсценівку – перекладає авторський прозовий текст на мову драматургії, розписує по репліках і так далі. У моєму випадку складність була в тому, що в авторському тексті прямої мови, діалогів – дуже-дуже мало. А весь смак творів Платонова в описі природи, подій, переживань героїв. При роботі над інсценівкою потрібно було не втратити цю самобутність. Тому я вирішив більшість авторського тексту залишити і перевести його в діалоги. Відомий мистецтвознавець Дмитро Горбачов після перегляду вистави сказав, що ми поставилися до мови Платонова як до дорогоцінного діаманту. 

Важко говорити про емоції, які вистава викликає у глядача. Краще один раз побачити, ніж 100 разів почути. Коли ми готували її, то прагнули, щоб людина максимально впізнала в ній себе. Щоб вона могла дістати із себе призабуті емоції і почуття. Порушено вічні людські теми: любов, дружба, стосунки батьків та дітей, якісь побутові проблеми, негаразди. Там усе дуже-дуже просто, і цим якраз і цікаво. 

Про дві «Київські пекторалі» - 2011: «Краща камерна вистава» та «Кращий акторський дебют» (Борис Орлов): 

Сидіти і чекати нагород – це не наша справа. Ми хотіли, щоб ця вистава у нас вийшла. Вона дуже складно давалася. Це спільний проект Київського театру на Печерську та моєї «Майстерні Андрія Білоуса». Задіяні актори – з різних театрів і зіставити графіки було проблематично. До останніх днів ми не могли зібратися разом і репетирували вночі, вночі робили й перші прогони. Тому нам дуже в хотілося, щоб «Щастя» оцінили і глядачі, і критики. Адже останні – такі ж глядачі, як і інші, просто вони дещо досвідченіші, вони дивляться «з прицілом». Але все ж нагороди ми не очікували… Адже дуже сильна конкуренція була саме в цій номінації. Взяти хоча б виставу «Три сестри» режисера Едуарда Митницького. Мені було складно конкурувати з таким великим майстром, і моїм молодим акторам – з досвідченими артистами Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра. Але так склалося, що нас відзначили. Мені здається, це не тому, що вистава краща, а через те, що в «Щастя» – щасливий кінець. Люди так втомилися від нещасть… А Платонов дає можливість сподіватися на щастя – для кожного. 

Пектораль Бориса Орлова теж далася непросто. Орлов – мій партнер, друг, колега, соратник, як то кажуть. А його конкуренткою була моя студентка (курс Е. Митницького) Олена Бушевська, номінована за роль Ірини в «Трьох сестрах». Мені було і незвично, і незручно. Але все-таки мені здається, що Борис довго чекав на цю нагороду і визнання, адже після такої перерви, яка була у нього, в професії дуже складно поновитися. Як правило, ті, хто після випуску з театрального інституту рік не працюють – вже не стають акторами, вже втрачаються якісь навики – такою є загальна практика. А от Орлову вдалося стрибнути з цей потяг, який мчиться дуже стрімко. Насправді його виконання – це дуже гідна акторська робота. Я б навіть сказав, що вона виходить за рамки кращого дебюту – вона варта «Пекторалі» за кращу чоловічу роль. Я давно не бачив, щоб на київській сцені хтось грав так пронизливо, як він. Те саме можу сказати і про Катю Кістень, яка, на жаль, не отримала «Пектораль» цього року, хоча й претендувала. Але я сподіваюсь, що у них ще все попереду: і Катя, і Борис будуть неодноразово відзначені критикою і публікою – адже головне, щоб їх любили і ходили дивитись на їхню гру. 

Про значення нагород особисто для себе: 

Насправді премії нічого не змінюють. Цього року я отримав третю «Київську пектораль». Після першої нічого не змінилось, і після другої, і після третьої, я думаю, все буде так само. Як працював, так і працюю. Нагороди поставив в шафу й зачинив її. Якби стояли десь на очах – я б дивився, пишався, казав, що ось такий я пектораленосець триразовий…Тоді б все, може, і було якось по-іншому, а так я на нагороди не зважаю. Звичайно, це приємно, бо свідчить про те, що тебе помічають. По суті, я ж не належу сам собі – я не приватна особа Андрій Білоус, я – режисер, тобто частина культури країни, міста, народу. Якщо я визнаний державою, значить, те, що я роблю – гідне уваги, я на вірному шляху. От це для мене дуже важливо. 

Камерне/Масштабне 

Мені як режисеру цікаво працювати і на малій, і на великій сценах. Все залежить від того, який це матеріал і яку мету я перед собою ставлю. Якщо – вразити глядача чимось таким «Ух!», то мені потрібний простір. Щоб вистава була експресивна, яскрава, голосна, з розмахом, великими декораціями, вражаючими костюмами...Такою є, скажімо, моя постановк «Сірано де Бержерак», яка йде на великій сцені Київського академічного драматичного театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра. На малій сцені її важко уявити… Якщо я хочу дослідити якусь таємницю людського буття – тоді, звичайно, мені треба, щоб відстань між глядачем та актором була якомога меншою. Щоб актор міг своїм теплом впливати на глядача, а глядач міг відчути дихання актора, побачити, коли його зіниці звужуються, коли розширюються... Для того, щоб відстань між співрозмовниками (я маю на увазі глядача і актора, адже вони є співрозмовниками, які спілкуються між собою, просто один і залі сидить, а інший на сцені) була меншою. 

Молоді/Досвідчені 

Перевага молодих в тому, що вони завжди можуть свою точку зору довести практично – це єдиний шлях. Вони мають можливість зробити свою виставу, показати її. Якщо її глядач сприйме краще, ніж те, що було раніше – значить я неправий, значить я в цій суперечці програв. Однак, поки між мною і моїми студентами не виникало серйозних протиріч. Ми намагаємось виховувати їх, розповідати передусім про основи, ази театру. Але ці люди, які прийшли навчатись, зазвичай на емоційному, чуттєвому рівні вже готові саме до такого мистецтва. Якби їх вабило інше, вони йшли б в кіно або на ТБ.                                                                                                                                       

Про ситуацію в театральному Києві: 

Вона не надто відрізняється від ситуації в театральній Москві, Мінську, Варшаві чи Кракові… Зараз театр скрізь трошки розгублений. Адже відбувається дуже потужний наступ з боку нових засобів комунікації. Це й Інтернет, і мобільний зв’язок, і відеозв’язок, і телебачення… Вони, звичайно, відбирають частину нашого співрозмовника. Конкурувати стає все тяжче. Тому потрібно шукати щось, чим би театр міг відрізнятися від сучасних засобів спілкування. І ми всі зараз у такому пошуку. Треба достукатися, знайти той єдиний вірний хід до глядача, щоб він зрозумів, і, головне, відчув, що театр дає йому щось, чого не можна отримати ні в Інтернеті, ні по ТБ, ні в кіно, ні в 3D-кіно, де створюється повна віртуальна реальність… Мені здається, що дуже скоро ми це знайдемо, адже основи закладені в роботі наших попередників: це спілкування з живим актором, справжні емоції та почуття. Цього не може дати жодне інше мистецтво чи засіб комунікації. Це те вічне, за яке ми маємо триматися і яке розвивати. Тоді і в Києві, і в Харкові, і в Москві, і в Варшаві театр буде «повним». Для цього повинна з’явитися нова режисура, нова драматургія, але це вже, так би мовити, технічні речі. Це все буде, коли театр як явище зрозуміє, в чому його унікальність і відмінність від усього іншого. 

Класика/Артхауз 

Це складна тема… Ми вже давно перестали сприймати, наприклад, цирк як одну з форм театру. Ми його відокремили, сказали – це цирк, це не театр. Так само сталося і з оперою, і балетом. По суті, з усіма новими видами театру, які в певний час з’явилися, а згодом відділились окремий вид мистецтва. Те, що відбувається зараз, це теж період виокремлення нового. Я б це нове назвав «перфомансом». Перфоманс не є драматичним театром, це інше мистецтво, поки не до кінця сформоване. А його вважають сучасним втіленням драматичного театру, результатом розвитку театрального мистецтва. Насправді це велика помилка. Як колись, 200 років тому, вважали, що оперета – це новий театр, і іншого нічого вже не буде, тепер так само кажуть про перфоманс. Він, цей медіа-театр, театр з сучасними технологіями, з відео і спецефектами, буде існувати. В ньому головне – візуальний ефект. Європа в принципі тяжіє до такого, у них культура на тому побудована. 

У нас традиція зовсім інша: ми любимо заглиблюватись в емоції, почуття, нам важливіша людина з усіма таємницями її душі – така наша слов’янська природа. Але перфоманс відокремиться, і тоді все знову стане на свої місця. А поки є у нас є така собі, як то кажуть, колізія.          

Я думаю, ми це все подолаємо дуже швидко.                                                                                                                                                                          

Що з попереднього сезону  сподобалось: 

«Три сестри» – це надзвичайно сильна вистава, серйозна, потужна, яскрава, це – Чехов… Я сам хотів би, щоб мої роботи були в чомусь схожі на цю. Тому що в ній розкривається, вивчається суть людського життя, досліджувати яке є нашим завданням. Воно багатогранне, стосунки кожної людини з іншими – унікальні, це безмежний простір для роботи… І ось вистава «Три сестри», мені здається, є таким дослідженням. А ще мені дуже сподобалась остання прем’єра в Театрі на Лівому березі – «Гости грядут в полночь» режисера Дмитра Богомазова. Це інший театр, інший стиль – досить складний, еклектичний. Ця постановка багатошарова, але більше тяжіє, на мою думку, до такої собі комедії de l’Arte, де головний актор грає все – і природу, і меблі, і тварин. Це яскраве шоу, Над ним дуже добре попрацював художник Друганов – створив гідні костюми, сценографію. У цій виставі робота режисера з акторами просто блискуча і те, що останні роблять на сцені, – найвищий пілотаж акторської майстерності.