– Очевидно спектакль матиме іншу назву. Але я ще ніколи не ставив так довго, як зараз, майже два роки. А з часу задуму минуло вісім. Тоді зробив сценічну адаптацію, деякі скорочення і все поклав у шухляду. Та інакше не могло й бути, бо матеріал видавався мені складним і тоді, і зараз.

Відстань між задумом і готовим результатом існує завжди, тож коли поєднання співпадає хоча б на десять відсотків – режисер радіє та вважає прем’єру успішною. Наразі вистава ще не готова, невідомо якою вона буде, тому йдеться либонь про задуми. Так би мовити, пропонується декларація режисерських намірів. Вважаю це своєрідним експериментом, особистою сміливістю, адже це все одно, що говорити, якою виросте дитина, котра ще не народилася.

 

Задум…  Як на мене, своєю творчістю Іван Тургенєв дуже подібний до Антона Чехова, а в якомусь сенсі навіть перевершує його. П’єса оповита стереотипами в трактуванні. Останнім часом глядач та й критик не ускладнюють собі життя прочитанням твору до перегляду вистави. Мовляв, щось чув і цього вистачить. Це призводить до того, що деякі режисери свідомо обирають ті ж самі п’єси, що вже йдуть в інших театрах, аби глядач, знаючи сюжет, привчався розуміти трактовку та режисуру. Було кілька успішних постановок «Місяця у селі». Всі вони дуже подібні в прочитанні – історія про жінку «бальзаківського» віку, до котрої приходить останнє кохання в особі юного красеня, вчителя Беляєва. Тургенєв дуже прискіпливо визначає вік кожного персонажа. Наталі Петрівні 29 років, а Беляєву – 21. У тексті автор зауважує, що йдеться не про фізичну старість, а про емоційну. Різниця у вісім років не привід розглядати п’єсу як банальний адюльтер немолодої дами. Ось чому мені було дуже важливо обминути стереотипне мислення, не втратити нового погляду на цю драматичну історію. Я одразу зрозумів, що акцентувати на формі твору неварто. Структура тексту теж цього не дозволяє. Тому вектор сили і думок було спрямовано на пошуки нового змісту. Здавалося, що віднайти його в затертій до дірок класичній драматургії це «сізіфів» труд. Але поступово він почав відкриватися. У цьому сенсі два роки пролетіли, як два місяці. Я свідомо не хотів одразу займатися «постановкою», тобто мізансценуванням. Репетиції з акторами проходили в режимі «застільного» періоду, кропіткого детективного розслідування. Обмірковували кожен факт, кожну деталь. Тільки наприкінці минулого сезону вийшли на сценічний майданчик. Повторюся, форма в цьому випадку мене абсолютно не цікавить.

 

Про що вистава?... Колись для мене це запитання було дуже важливим. Мав переконання, що глядачеві неодмінно належить зрозуміти тему та головну думку. Наполегливо над цим працював, тож у цьому сенсі мої перші постановки досить показові. Там було все зрозуміло. Відтепер такий принцип видається дитячим і навіть архаїчним. Коли глядач каже, що вистава захоплює, але він не збагнув, що тут власне головне, це для мене звучить як комплімент. Із першого разу охопити багатоголосся отих «про що» доволі складно. Життя не формується з однієї теми, думки. Тоді воно примітивне. Цікаве – зіткано з мережива різних тем. Кожна людина є носієм певної теми, проблеми, навіть кількох. Зрештою так складається її доля. Поєднання таких «доль» створює об’єм, поліфонічність звучання історії. Безумовно, це нелегко усвідомити, але треба намагатися. Так і в цій виставі – кожен персонаж для мене головний. Виконавцю ролі я кажу, що вистава про нього, тобто він – головна дійова особа. Актори вже не сприймають це як жарт. Спочатку вони вважали це режисерською хитрістю, мовляв, знаємо, хто у виставі головний, та поступово все зрозуміли. Звичайно, все перехрещується на одному персонажі, на Наталі Петрівні, але це не тому, що її історія для мене головна. Просто структура драматургії така, що маємо вісім любовних трикутників, або краще сказати, «трикутників взаємин», з’єднаних між собою в своєрідне колесо. Однією з «вершин» кожного є Наталя Петрівна. Але Вірочка та Ракітін, а ще більше мірі Шпігельський, та й усі без винятку персонажі є рівноправно головними. Для мене важливими є теми, які вони привносять, – внутрішня свобода, емоційна старість, фізичний потяг, кохання, самопожертва, помста, меншовартість тощо. Вибрати з цього переліку щось одне було б несправедливо й нецікаво. Так само, як із симфонії виокремити якусь одну партію чи інструмент.

 

Тургенєвська мова… Можливо звучатиме банально, але скажу – тепер так не розмовляють. А якщо послуговуватися принципом, що мова це продовження думки, то мабуть, що так і не думають. Це було для мене чи не найскладнішою проблемою в роботі, а саме – змоделювати «транспорт» для перекладу думки, виокремити й наголосити те, що є вічним та актуальним. Власне те, що робить п’єсу класичною. Сьогодні відстань між умовними двома точками годиться долати по прямій, найкоротшим шляхом. Думаємо й говоримо теж коротко. А за часів написання твору цю відстань долали довго, отримуючи задоволення від споглядання краєвидів, насолоджуючись відчуттями та емоціями. Наша свідомість уже опирається такому сприйняттю, бо це не природно.

 

Актори… Не вперше мені пощастило з акторами. Вони творчі й розумні, з ними цікаво. Переконаний, що це характерна ознака Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра. По двоє акторів призначено на одну роль, або ж два склади. Микола Боклан і Лев Сомов грають Шпігельського. В моїй виставі цей персонаж такий, яким його ніхто ніколи не бачив. Я дозволив собі несподівану інтерпретацію, але підстави для цього знайшов у автора. Шпігельський любить і мститься, провокує погибель Вірочки та закінчує життя самознищенням (не сприймати як самогубство). Майже детективна історія. Лізавета Богданівна (Ірина Мельник і Алла Масленикова) – характер також несподіваний. Вона любить, тривалий час сподівається на взаємність. Зрозумівши, що цього не станеться, – сама себе знищує морально. Мов сентиментальна драма на кшталт французьких любовних романів, чи не так? Тепер про Большинцова (Володимир Мовчан і Станіслав Пазенко). Персонаж, наче з трилера або фільму жахів. У нього важлива функція – він «погибель» Вірочці.

 

Анна Семенівна (Неоніла Білецька і Тетяна Кібальникова) теж любить без тями. Її почуття є згубними для об’єкта любові. Та усвідомлення приходить надто пізно. Спроба виправити помилки провокує ще більш трагічніші наслідки. Це антична трагедія матері. Отже, й надалі всіх героїв поєднує любов. Іслаєв (Петро Миронов, Михайло Кукуюк) спробував заманити золотою кліткою солов’я, та ці птахи в неволі не співають. Його «самознищення» маскується фальшивою перемогою, самообманом. Для мене цей персонаж співзвучний героям із творів Гоголя. 

 

Вірочка (Олена Бушевська) це роль складного психологічного малюнку. Вир шалених шекспірівських пристрастей із трагічним завершенням. Тут також не обійшлося без моїх сміливих інтерпретацій, які можуть спровокувати нарікання глядачів. Зрештою шукали віддзеркалення сьогодення, а ці грані дзеркала почасти бувають кривими. Беляєв (Олексій Трітенко, Валентин Томусяк, запрошений актор із Театру юного глядача на Липках) на мою думку саме про таких кажуть – «улюбленець долі. Йому все вдається легко і так само легко він від усього відмовляється. Його стихія – гра. Здається, цей персонаж «забіг» сюди з якоїсь п’єси Лопе де Вега. Залишилося охарактеризувати Ракітіна (Олександр Кобзар, Андрій Самінін) та саму Наталю Петрівну (Наталя Озірська, Анастасія Трітенко). Про цих героїв утримуюсь розповідати, нехай глядачі складають про них власні враження. Таким є мій задум, а що викристалізується в процесі роботи над постановкою – з’ясується після прем’єри.