Людмила Купченко,  www.uaculture.info

 

 

 

 

 

Хоча першою, ще студентською, виставою режисера-початківця Андрія Білоуса була драма Івана Франка «Украдене щастя»,   можна сказати, що дебютантові вона, всупереч сумній назві, принесла справжнє визнання. Тоді, в 2002 році, про сміливця, який осучаснив класичний твір, знайшовши паралелі в нашій історії, заговорили в театральних колах. Згодом спектакль було перенесено на сцену Київської академічної майстерні театрального мистецтва «Сузір’я», іншу постановку твору пізніше здійснено в Миколаївському театрі музичної комедії.

 

І ось нова робота молодого режисера – вистава «Щастя» за повістю Андрія Платонова «Ріка Потудань» в Новому драматичному театрі на Печерську. Тож, спроектувавши на творчість правила геометрії, можна сказати, що саме між цими двома «пунктами», в назві яких фігурує «щастя», лежить шлях, пройдений молодим митцем у пошуках власного сценічного стилю.

 

На цьому шляху було чимало творчих здобутків – частково це відображено й у нагородах: Андрій Білоус здобув премії «Київська пектораль» за кращий режисерський дебют («Веселіться! Все гаразд!?»  за п’єсою «Аделаїда» Євгена Унгарда в Київському академічному театрі драми та комедії на Лівому березі Дніпра) й за кращу виставу камерної сцени («Жінка в пісках» за романом Кобо Абе в Майстерні театрального мистецтва «Сузір’я»). Був названий переможцем  конкурсу молодих митців «Старт» і конкурсу «Бієнале актуальних мистецтв». Торік створив і очолив Театральну майстерню Андрія Білоуса «А.Бетка».

Нині він – режисер Театру драми та комедії, викладає режисуру та майстерність актора в рідному Національному університеті театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого.

– Пане Андрію, поява «А.Бетки» пояснюється прагненням засвідчити присутність у театральному просторі нового художнього явища?

– Ні, просто були сценічні роботи, які хотілося зберегти, порятувати від небуття. Насамперед йдеться про виставу «Сволота» за п’єсою Інгмара Вілквіста «Ніч Гельвера», здійснену в Майстерні театрального мистецтва «Театр маріонеток». Прикро, що сьогодні про цей театр мало чути. Потім у нашому університеті з’явилася на світ дипломна вистава «Валентин і Валентина» за п’єсою Михайла Рощина, підготовлена на курсі відомого актора й педагога Олега Шаварського. А крім того, є ще один важливий момент: коли ставиш спектакль у театрі, завжди треба пам’ятати, що колектив, ніби корабель, рухається певним курсом, який визначає художній керівник. Тому власні творчі уявлення, що відходять від цього напрямку, краще втілювати поза ме­жа­ми театру. Особливо, якщо це експеримент.

– Минуло кілька років відтоді, як ви вперше звернулися до «Украденого щастя». Що залишилося для вас важливим у тому власному прочитанні твору Івана Франка?

– Коли я працював над постановкою, мій педагог в університеті Володимир Судьїн не висував мені якихось умов чи обмежень. Я готував виставу-протест, бо мене непокоїв стан нашої духовності, культури. Ще переймався думкою про те, як репресії буквально викосили наукову, творчу інтелігенцію, тобто інтелектуальну еліту нації, через що в ланцюжку суспільних зв’язків було втрачено вкрай значиму ланку. Без високої ж культури, без освіченої інтелігенції щастя народу просто неможливе. Такий соціальний підтекст моєї вистави. До речі, соціальні мотиви можна було віднайти і у виставі «Веселіться! Все гаразд!?» А потім так склалося, що я більше зосередився на проблемах моралі, людських взаємин. Декого дивує стильова  різноманітність моїх двох десятків вистав. А це моя творча програма – опанувати якомога більше різних стилів і напрямків. Узагалі, вважаю, що в епоху постмодернізму вони будуть компілятивно поєднуватись і взаємодіяти й нарешті дадуть нову якість.

– Проза Андрія Платонова має тільки їй властиву систему мовно-стилістичних і образних засобів, які складно відтворити у виставі. Що спонукало вибір такого дуже непростого для постановки літературного твору?

 

– Мою увагу до цієї повісті привернув Борис Орлов. Чистота, зворушливість і людяність літературного тексту мене захопили. А ще привабила можливість попрацювати з акторами – Катериною Кістень та самим Борисом Орловим. Ще під час навчання в університеті я запам’ятав його обдарованим виконавцем різних ролей на сцені студентського навчального театру, хоч у мене він ніколи раніше не грав. Співпрацював із Борисом тільки як із художником – він оформив десять моїх вистав, зокрема «Ричарда III» і «Небезпечні зв’язки». Що ж стосується Каті, то всі ці роки вона грає Анну в моєму «Украденому щасті» на сцені Майстерні театрального мистецтва «Сузір’я», має чимало вдалих робіт у Новому театрі на Печерську, в кіно, на телебаченні.

 

– Вибір саме цих двох артистів на головні ролі значною мірою зумовив успіх вистави. Але якщо творчий потенціал Катерини Кістень уже здобув належну високу оцінку театралів, то Борис Орлов у ролі Микити Фірсова став справжнім відкриттям, захопивши всіх щирістю й достовірністю свого героя.

– Це – його дебют на професійній сцені.

– Невже досі такого актора ніхто не помічав? А яке адекватне  художнє рішення Борис Орлов знайшов для відтворення неординарних образів прози Платонова! У виставі звичайні дошки перетворюються й на довгу дорогу Микити з війни у мирне життя, й на підлогу, яку в найбільш напружені хвилини з надмірною старанністю миють герої, й на їхній непростий шлях до тієї миті, коли душевна близькість поєднується з фізичною... До речі, Андрію, ви завжди дбаєте, щоб чуттєвість була присутня у ваших виставах?

– Вона – невід’ємна частина нашого життя. Якщо немає чуттєвого тяжіння між чоловіком і жінкою, їх стосунки порожні. Тому в театрі чуттєвість – одна з його складових. Але, скажімо, в «Щасті» дуже важлива тема чистоти взаємин героїв. Показати ж її неможливо, не створивши відповідного реального, в чомусь навіть фізіологічного тла. Звідси, у виставі, як, до речі, й у Платонова, ці роздягання, миття в діжці, штопання панчіх. Адже білу пляму можна побачити тільки на темному фоні.

– Сьогодні режисери часто дозволяють собі вільне поводження з твором, який втілюють на кону. А для вас є принципово важливим дбайливе ставлення до літературної першооснови?

– Якщо вона захоплює своєю самобутністю, досконалістю. Так було, зокрема, з «Лолітою» Володимира Набокова, яку я інсценізував і втілив в Київському академічному театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра. Подібна ж ситуація склалася і з повістю «Ріка Потудань». До речі, відомий мистецтвознавець Дмитро Горбачов сказав, що я поставився до прози Андрія Платонова так обережно, ніби до якоїсь коштовності. Це й справді так.

– Де й коли йтиме «Щастя»?

– Важко сказати. Новий театр на Печерську переїде в інше приміщення. Можливо, вдасться зіграти нашу прем’єру в малому залі Палацу «Україна». Але орендна плата для нас зависока. Плекаю надію знайти спонсора, який би підтримав нашу «А.Бетку». Поки ж я сам – і натхненник, і режисер, і навіть спонсор свого творчого проекту. Ще організаційно допомагає брат, який навчається в нашому ж університеті. Звичайно, немає грошей і на афіші. Тому про наші вистави найкраще довідуватися на сайті.

Що ж, бажаємо, щоб вашу прем’єру і вас особисто, попри всі труднощі, супроводжувало Щастя!